Як на прикладі подій у Республіці Косово було юридично обгрунтовано сексуальне насильство агресора як військовий злочин

Тема сексуального насильства під час воєнних конфліктів та їх наслідків у юридичному плані народилась  у Косово:  після трагічних подій початку 90-х років минулого сторіччя у цій невеличкій балканській державі світова спільнота нарешті звернулась до розгляду  цього питання на міжнародному рівні. 

Про цю надзвичайно важливу та вразливу тему Район.Буськ дізнавався у Володимира Мартинова, який у складі української делегації перебуває нині в Республіці Косово завдяки міжнародному проєкту підтримки журналістів «Резиденція журналістів».

У самому центрі Пріштіни стоїть надзвичайний пам’ятник, який носить назву «Героїня». Його автор, скульптор Імір Блакчорі  присвятив жінкам Республіки Косово, постраждалим від сексуального насильства у війні проти сербів. Виготовлено цей шедевр з 20 тисяч цвяхів, які утворили  оригінальну скульптурну композицію, аналогів якої нема у всьому світі.  Але у цьому матеріалі мова  не про майстерність скульптора. Маємо на меті провести аналогію між  подіями в Республіці Косово і тими, які відбувались та відбуваються зараз у нашій багатостраждальній Україні.

Спочатку варто наголосити на тому, що тема сексуального насильства під час воєнних конфліктів та їх наслідків у юридичному плані народилась саме у Косово: саме після тих трагічних подій початку 90-х років минулого сторіччя у цій невеличкій балканській державі світова спільнота нарешті звернулась до розгляду  цього питання на міжнародному рівні. 

Косовари пережили дуже болючу сторінку своєї історії. Ці події наклали відбиток не тільки на їх долю, але й на долю усього Балканського півострову. Проте вийшло так, що ті ж проблеми, які виникли в ході косівської визвольної боротьби, незабаром стали актуальними і у центрі Європи, після початку російської агресії проти України.

Отже, зараз  ніхто не може заперечувати того, що війна та злочини, в тому числі і злочини, пов’язані з сексуалізованим насильством, завжди ідуть поруч. Бо право сильнішого затьмарює мозок і сприяє безкарності. Безкарність, в свою чергу, приводить до сплеску беззаконня. Саме ці фактори і створюють умови для тотального порушення прав людини. Але, якщо говорити про випадки сексуалізованого насильства і про те, чому цю делікатну тему так довго замовчували, варто роздивитись це явище з двох сторін, які можуть дати реальну оцінку його виникнення. Отже, ці події розглядаємо  з двох аспектів – етичного і економічного. І ось чому.

По-перше, візьмемо етичну сторону питання. Навіть у сучасному світі, маючи новітню знімальну ауді-  та відеотехніку, на окупованих територіях підтвердити факти сексуалізованого насильства дуже складно. Усі визнають, що такі факти мають місце, але доказати їх важко. Саме тому тема сексуалізованого насильства досить примарно сприймалась у світовій юридичній практиці. Тобто, ніхто не заперечував, що проблема існувала, але пильну увагу на неї не звертали. Фахівці сприймали її як не практичну і таку, на яку саме з етичних міркувань завжди буває обмаль добровільних свідків.

По-друге, візьмемо економічний фактор. Він не менш цинічний, але має місце в цій драматичній історії. Для того, щоб його обґрунтувати, наведемо приклад з історії минулих війн. Отже – кінець Другої світової війні. Нюрнбергський процес. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко зачитує  обвинувальний акт, в якому оприлюднює дуже великий перелік злочинів, скоєних гітлерівськими військами на території Радянського союзу. Але, на диво,  в ньому нема місця для вимог покарати злочинців за статтею «сексуалізоване насильство». Чи в Генеральної  прокуратури не було відомостей про такі злочини окупантів? Так у чому ж річ? А вся справа була у тому, що за цією статтею не фігурували цифри щодо реальних збитків від того злочину, за який можна було б призначити конкретну суму контрибуції. Бо саме на цей аспект і робила наголос  сторона обвинувачення, тобто СРСР, виступаючи в міжнародному трибуналі.

Та була тут і,  як то кажуть, інша сторона медалі.  Питання не підіймалось ще і тому, що радянський уряд не бажав  торкатись цієї теми на загальносвітовому рівні. Це давало би змогу лінії захисту приводити непоодинокі випадки, коли «воїни-визволителі» теж були причетні до масових зґвалтувань та знущань не тільки на території Німеччини, але й на території інших європейських держав, які їм доводилось «визволяти». 

Ця традиція була передана і наступним поколінням вояків, які приймали участь у подальших загарбницьких війнах в багатьох регіонах світу. За свідченнями самих радянських військовослужбовців, учасників війни в Афганістані, там також були непоодинокі випадки сексуалізованого насильства над мирним населенням.  

Тож за ланцюжком конфліктів в світі з’являлись нові і нові трагедії. Одні війни розпочинались, інші – закінчувались. Переможцями призначались  репатріації. За військові злочини хтось отримував строки ув’язнення, а хтось поплатився і життям. Але про сексуалізоване насильство, щодо покарання за цей злочин, питання ніхто не ставив. Бо його не оціниш золотовалютним запасом, не виміряєш тонами та галонами. Тож працював шаблон переможця, якому потрібні реальні вигоди в вигляді грошей та їх еквівалентів, а не чиїсь почуття.

Час минав. Наприкінці 90-х років минулого століття у вирії трагічних подій опинилась Республіка Косово, яка заявила про свою незалежність і відстоювала її зі зброєю в руках. У сумному переліку перенесених страждань цієї невеликої країни окремим рядком внесений факт, що вона перенесла небачений до цього за своїми масштабами сплеск сексуалізованого терору.  Він, по-суті , захлиснув цю країну. Більше 20 тисяч зґвалтованих та принижених жінок – така сумна і жахлива статистика сербської агресії.

Один із мешканців Пріштіни, з яким автору довелось спілкуватись,  розповідав про те, що 23 роки по тому, коли серби намагались  знищити автентичність нації, заборонити і знищити мову і культуру, косоварам іноді з жахом здавалось, що зупиняється час і поволі віддаляється у середньовіччя. Він наводив приклад: якщо з військовими, які заходили у дім чи квартиру, розмовляли албанською мовою, це вже було приводом для пограбування, зґвалтування або іншого виду насильства.

Не вбачаєте паралелі між подіями, які відбувались більше двох десятків років на Балканах, і тими, які відбуваються нині в Україні? Зараз ми ще не можемо сказати точно, скільки людей в Україні потерпіло від окупантів за любов до своєї мови, своєї культури. Саме за них українці приймають катування, терплять пограбування, піддаються насильству, в тому числі і сексуалізованому. На сьогодні Генеральною прокуратурою Україні вже зареєстровано більше 220 позовів від українських дівчат та жінок з приводу сексуалізованого насильства. 

Але в Косово свого часу вона  (кількість) прийняла ще більш потворні масштаби, форми і прояви. Косовари розповідають, що в містах і селах республіки були непоодинокі випадки, коли вбивства, гвалтування та інші види насильств відбувались на очах у дітей і родини. Та, не зважаючи на те, керівнику Югославії Слободану Мілошевичу на Гаагському суді, серед інших обвинувачень у військових злочинах, стаття про сексуалізоване насильство знов була проігнорована. Але… За цим процесом дуже уважно слідкувала журналістка, кореспондент газети «Вашингтон пост» Елізабет Гумлер. Вона була обурена фактами насильства, а головне, їх замовчуванням. Тому саме і подала особисту заяву в Гаагський суд з проханням включити до розгляду і цей вид злочину.

Суд підтримав журналістку. Почався збір фактів. Звісно, розмовляти на цю тему в  мусульманській країні з її особливостями і укладом життя було дуже непросто. Але Елізабет поїхала до Косово і почала збір матеріалів, збір фактів. Всі вони беззаперечно доводили, що факти насильства в Республіці Косово –  це  не вигадка і не  черговий фейк про війну. Вона довела, що ці дії відповідають стратегічному напрямку боротьби агресора з албанським народом. Бо насильницькі дії вносили хаос в суспільство, сприяли знищенню традицій та звичаїв народу, ставали загрозою його ідентичності та самобутності і , головне, його мові. Тобто,  йдеться якраз про основні принципи і виявлення сексуалізації, коли  загарбницька ідеологічна і фізична лінії окупації полягають саме у тому, щоб  у насильницький спосіб висловити перевагу, зверхність своєї культури та мови, заперечуючи мову і культуру країни, яка потерпає від агресії. Під таким неймовірним психологічним тиском опинялись люди, які залишились на всіх окупованих територіях. 

Саме це ми бачимо в діях російських загарбників на території України. Приміром, на Новоайдарщині у перші ж дні окупації в усіх школах були вилучені підручники, написані українською мовою. Також окупанти «зачистили» всі фонди міських та сільських бібліотек. Художню літературу, написану українською мовою, вивозили вантажівками, батькам учнів надходили повідомлення  негайно здавати підручники українською мовою. Це лише підтверджує, що будь-який завойовницький режим завжди веде непримиренну боротьбу на захоплених землях, в першу чергу знищуючи мову і культуру.

Безумовно, поруч з цими проявами геноциду є і злочини сексуалізованого насильства, які, до подій на Балканах, навіть не мали юридичних підстав для розгляду. Але після  косівської трагедії у 1999 році нарешті був прийнятий Міжнародний Римський статут про сексуальне насильство, а потім проведений перший саміт ООН на тему сексуального насильства. У всесвітній практиці вже відомі випадки, коли звинуваченого у сексуалізованому насильстві затримували в іншій країні і віддавали під суд. Як то кажуть, перші ластівки вже є.

Справді, світ замалий. Хто би в Україні знав про те, що саме події у Косовому, більш ніж 20-річної давнини, дадуть поштовх до вирішення питань, які світова спільнота не могла вирішити протягом тисячоліть? І саме ті події дають нам нагоду після закінчення війни покарати за законом тих, хто цього заслуговує.

Звісно, тема у своєму загалі більш масштабна і болюча, ніж ми її тут окреслили. Тому автор з великою вдячністю згадує свою нову знайому у Приштіні Сільвію Ізеті – координаторку психологічного Центру допомоги жертвам сексуального насильства, яка знайшла час для того, щоби  українські журналісти могли з нею поспілкуватись.

 А ще  підкреслимо, що цю можливість зустрічі з Сільвією українським журналістам подарували організатори і працівники міжнародного проєкту підтримки журналістів «Резиденція журналістів» в Республіці Косово.

Однак знов повертаємось до пам’ятника «Героїня», що стоїть у центрі Пріштіни. Він присвячений  жінкам Косово, які зазнали сексуального насильства. Ще раз нагадуємо – 20 тисяч постраждалих, 20 тисяч страхітливих історій, які поступово відходять. Для того, щоб увіковічнити біль і сум нації, скульптор використав 20 000 цвяхів, і саме з них створив єдину в світі композицію для того, щоб ми завжди пам’ятали і ніколи не допускали сексуалізованого жахіття на поріг до наших домівок.