У Буську відбувся Усний репортаж до сторіччя мисткині Софії Караффи-Корбут

Спікером усного репортажу став Заслужений діяч мистецтв України, професор, викладач Львівської Національної академії мистецтв, скульптор Іван Микитюк. 

Про цю непересічну подію розповідає Район.Буськ.

Проєкт Район.UА «Усний репортаж» у Буську з його початків мав свою особливість, бо був задуманий як довгостроковий задля збереження та популяризації славних імен древнього Бущанського краю. Річ у тім, що сьогодні виникає гостра потреба гуртувати людей різного віку, небайдужих до нашої минувшини, щоб вкотре акцентувати на питаннях нашої ідентичності. 

Інша його особливість – це формат зустрічей, у яких немає монологів спікерів. У нас довкола основної теми, як правило, розгортається жвава дискусія, у якій кожен, хто має що додати, розвиває тему у практичному руслі зі своїми пропозиціями: тут пропонують ідеї та рішення.

Так було і цього разу, коли в усному репортажі говорили про “каріатиду української графіки” Софію Караффу-Корбут, сторіччя від народження якої 23 серпня   відзначили на малій батьківщині мисткині у невеличкому селі Куткір, де вона заповіла себе поховати. Тут створений та функціонує повноцінний музей, наповнений не лише її графічними роботами, а й меморіальними речами. Долучилися до цього, насамперед Василь Валько, котрий зберіг творчу спадщину, суттєва частина якої виставлена в музеї, колишній сільський голова Роман Желізко та Галина Ковальчук – директорка музею, волонтерка, місцева активістка. 

Отож, 30 серпня, в краєзнавчому музеї Буська, де є також окрема кімната з творами художниці, відбувся Усний журнал «Каріатида української графіки 20 століття», спікером якого став Заслужений діяч мистецтв України, професор, викладач Львівської Національної академії мистецтв, скульптор Іван Микитюк.  

Організатор заходу Микола Іванців розповів  про життя і творчість славетної мисткині.

Графиня з Куткора

Софія Караффа-Корбут  походить з графського роду:  батько з шляхтичів, мати Марія Береза – була споріднена зі Свєнціцькими.

Доля для самої Софії  видалась досить непередбачуваною. Вона могла народитись у Франції (містечко Сен  Кантен), де тоді мешкали її майбутні батьки. Однак мати Марія повернулась у Галичину, а батько Петро – емігрував до США. Тож Софія народилась у Львові. Її хрещеним батьком став відомий видавець Іван Тиктор.  Тож згодом через нього мабуть вона стала «розуміти книгу» і силою уяви завдяки своїм графічним шедеврам «зробила зримим слово». 

Так,Софія Караффа-Корбут – одна з найуспішніших і найталановитіших книжкових ілюстраторів. Померла вона у Львові. За свої заслуги перед українським народом могла бути похована на Личакові, однак заповіла бути вічно поряд з родиною у невеличкому Куткорі на Бущині. Її надмогильний пам’ятник не вирізняється  ні помпезністю, ні багатство на простому сільському цвинтарі. Як розповів автор надмогильного пам’ятника мистині скульптор, професор Іван Микитюк, -– таким був творчий задум. Вона була невибагливою у побуті, звиклою до життя у селі і не хотіла якось вирізнятись від своїх земляків навіть на цвинтарі.

При тому Софія Караффа-Корбут видатна постать в українському мистецтві, позначена багатогранним талантом та фантастичною працелюбністю. Її оригінальна художня мова на тлі соцреалізму в 60-х роках звучала як сурма, що будила думку. Таким вивершеними, простими, однак геніальними були її ліногравюри до творів Тараса Шевченка.

«Силою уяви художниця перетворювала словесні образи в зримі, графічні», – писав Богдан Горинь. Влаштована 1964 року перша персональна виставка Софії Караффи-Корбут, на якій переважали твори на шевченківську тематику, мала колосальний успіх. А її ошатно виданий через роки «Кобзар» став свідченним високого творчого злету майстрині.

Потім були її інші перевидання «Кобзаря», остання – до 90-річчя з дня народження. При тому прикро констатувати, що вже від української влади її мистецькі напрацювання не були належно оцінені – художниця так і не стала лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка – двічі у 1994 році видавництво «Каменяр», а 1995 – ще й музей Івана Франка пропонували її кандидатуру.

До слова і цьогорічний ювілей – 100-річчя у Львові та області минув майже не поміченим. Виключенням хіба що стала виставка «Софія Караффа-Корбут. Повернення» у Домі Франка і ювілейний вернісаж у музей в Куткорі. Дмитро Сапіга, директор видавництва «Каменяр», зауважив, що Софія Петрівна вже мабуть і тоді не чекала на визнання. Він згадав при тому її багато разів цитовані рядки (які, до речі, є і на надмогильній плиті): «Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті – є тільки віра, праця, честь та добра пам'ять по тобі, що теж живе недовго…»

Софія Караффа-Корбут помилялась, кажучи, що пам'ять про неї житиме недовго. Навпаки. Поціновувачів її творчості стає все більше, бо вона малювала картини серцем. М'якість форм, контраст між білим і чорним, акцент на головному, – все це і багато інших новацій у роботі зробили її класиком української графіки. Її художні твори – це справжні поетичні картини, створені мовою ліній і кольору.

Серед багатства створених нею ліногравюр, зокрема і тих більше 60 ілюстрованих книг накладом близько семи мільйонів примірників, спеціалісти відзначають її доробок у скарбницю класиків української літератури. Цей доробок символічно об'єднав усю  Україну: оригінали її робіт передав Василь Валько до музею Тараса Шевченка в Каневі (ілюстрації до «Кобзаря»), до музею Лесі Українки в Колодяжному (графічний ансамбль казкових образів за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня») та до музею Івана Франка у Львові (графічна інтерпретація поеми «Іван Вишенський»).

Софія Петрівна була майстринею, яка малювала життя і глибоко розуміла українську душу. У листі до місцевого пароха о.Ігоря Макара вона написала такі рядки: «Всевишній посилає Україні всілякі випробування – на віру, на характер, на гарт духа. Я вірю – мій народ твердий, видержить все. І діждемось кращих часів. Хіба ми не варті цього? Треба тільки кріпко вірити і сильно  працювати». А сьогодні – ще й воювати.

Пам’ять – це добре, підкріпимо її конкретними справами

Отож, нині той час настав, аби і земляки куткірської графині тепер прислужились їй. Власне і довкола цього продовжилась зацікавлена розмова на нашому заході. Кожен з його учасників мав нагоду висловитися, поділитися своїми думками, пропозиціями, бо пам’ять – це добре, однак важливо підкріпити її конкретними справами. Хіба Софія Караффа-Корбут на це не заслуговує? Ще й як заслуговує!

Задав тон розмови в практичний площині Іван Микитюк, професор, скульптор, Заслужений діяч мистецтв. 

Як автор надмогильного пам'ятника мисткині, розповів про ідею та історію його створення. А ще  висловив думку про необхідність встановлення меморіальної дошки на фасаді майстерні художниці у Львові  та пам'ятника на подвір'ї музею в Куткорі. 

До слова, відповідні проєкти вже готові. Тепер час шукати фінансові ресурси для їх втілення. Важливо, на його думку, також використати існуючі на подвір'ї приміщення для створення мистецького простору. Йдеться насамперед про облаштування приміщень для роботи і проживання тут митців, які сюди зможуть приїзджати на пленери.

Його ідею підтримала директорка музею Галина Ковальчук.

А ще додала про необхідність розширення такого простору освітньою складовою для залучення школярів з метою проведення на його базі майстер-класів. Під час жвавої дискусії учасники репортажу висловили і власні думки. Насамперед йшлося про ширше використання  музею в освітньому процесі (виїздні уроки), а ще й створення окремого туристичного маршруту. Галина Ковальчук поінформувала також про намір розширення музейної експозиції для облаштування бібліотеки Софії Караффи-Корбут, у якій багато ексклюзивної літератури з мистецтва, а також книг з автографами. Ще один важливий задум: треба допомогти музеєві зібрати усі книги, ілюстровані нашою землячкою. Поки таких є близько сорока.

Директорка дитячої бібліотеки Галина Гораль акцентувала ще на іншій проблемі: нині у фондах українських книгозбірень збереглося дуже мало книг, зокрема дитячих, ілюстрованих Софією Караффою-Корбут. Тож варто звернутись до вітчизняних видавців щодо перевидань книг, які вже стали класикою. 

Ще один важливий аспект: зовсім не досліджена поетична спадщина мисткині. Це, що вдалося нам знайти, – декілька її віршів. Пошук триває, і він може втілитися у видання окремої поетичної збірки вже з ілюстраціями місцевих художників. Серед них Лілія Андрєєва. Вона  розповіла про  свій творчий доробок.

 Ліля була ілюстраторкою першої книжки Людмили Ціхоцької «Пригоди веселих жабенят», яка перемогла на Всеукраїнському конкурсі «Українська мова – мова єднання». Підтримав колегу молодий, талановитий, перспективний художник-реставратор Олег Кіра. 

Вірш, присвячений Софії Караффі -Корбут, прочитала місцева поетеса, членкиня НСПУ Валентина Лотоцька.

Про книжкову виставку розповіла завідувачка Буської міської бібліотеки ім. І. Котляревського Іванна Якимишин. ЇЇ особливість, родзинка – репродукції та кілька оригінальних графічних робіт  художниці, подарованих декілька років тому розпорядником спадщини Софії Караффи-Корбут Василем Вальком.

Оригінальним доповненням розповідей про життя і творчість Софії Караффи-Корбут став виступ голови місцевої «Просвіти», членкині НСЖУ Людмили Ціхоцької про неподілену любов. 

Цікава й неймовірна подорож листів Софії Караффи-Корбут до коханої людини стала окрасою цього усного журналу про «каріатиду української графіки 20століття». Йдеться  про зустріч у Буську Людмили Ціхоцької з Богданом Горинем і про його дивовижну історію з листами до нього Софії Караффи Корбут. Ці листи зникли із його життя на цілих 34 роки! А коли віднайшлись, то стали основою життєпису-колажу «Любов і творчість Софії Караффи -Корбут».

Отаким плідним на думки та цікаві мистецькі проєкти  видався крайній проєкт усного репортажу, який підготував і провів Район.Буськ. Земляки славетної художниці-графикині Софії Карафи-Корбут не лише вшановують її пам'ять, а й конкретними справами продовжують популяризувати її мистецькі твори серед сучасників.